історія Анни та її мами, яка бореться з раком легенів під час війни


Сьогодні ми розпочинаємо цикл дописів #ДвіВійни, в яких розповідатимемо про те, як живуть українські онкопацієнти в умовах повномасштабного військового вторгнення росії в Україну.


Героїня першої історії - Анна. Вона є учасницею "Афіна. Жінки проти раку" - група взаємодопомоги онкопацієнтів та допомагає своїй мамі боротись з важкою хворобою.


"24.02.2022 я не забуду ніколи. Цього дня життя розділилося на до та після. Ми прокинулися від звуків вибухів близько 5 ранку. Ніколи не забуду свого стану в цей момент. Я не пам'ятаю, як у паніці збирала речі. Я не знала що робити, але мозок діяв машинально.


Наша сім’я живе у місті Суми, за 50 км від кордону з росією. Приблизно о 14:00 ми знову почули вибухи. Виявилося, що російські танки заїхали в місто. Почалися бої.

Ми ще зовсім нічого не знали про війну, не знали, як діяти. Я сиділа і плакала, моє серце розривалося від болю, несправедливості та розпачу.

Моя мама хворіє на рак легенів, IV ст. Вона сиділа поряд зі мною в істериці. Я робила все можливе, щоб її заспокоїти. Завжди намагалась оберігати маму від стресів, адже розуміла, що боротьба з хворобою потребує сил та ресурсу. Але як захистити маму від війни я не знала.


Цього дня ми зі страхом очікували настання ночі, і вирішили поїхати за місто, на дачу. Вночі росіяни розбомбили військове училище, дим заволік все місто. Повертаючись зранку до Сум, ми пройшли через два російські блокпости. Окупанти стояли на в'їзді до міста на танках із зброєю. В окопах сиділи снайпери. Нас зупинили, але до міста впустили. Машини, які виїжджали із міста, окупанти розвертали назад, не даючи виїхати в безпечніше місце.

Увечері на третій день війни ми поверталися додому з підвалу. Був оголошений відбій повітряної тривоги, ми почекали ще трохи, і вирушили додому. До будинку не дійшли 20 м. Пролунав сильний вибух. Земля здригалась та вібрувала, у вухах свистіло. Страх охопив все тіло, серце калатало. Я, мама, тато, кіт у переносці. Ми чимдужче побігли назад у підвал школи. Через деякий час дізналися, що було завдано ракетного удару по приватному сектору, за 200 метрів від нашого будинку. Всередині все похололо: у цьому районі жив мій близький друг. Одразу ж зателефонувала йому, але відповіді не було. Мені перехопило подих. Не вистачило повітря, щоб дихати в цьому холодному задушливому підвалі. На превелике щастя, він мені передзвонив. Ракета влучила в його будинок. У будинок, де кілька тижнів тому закінчився ремонт, кошти на це мій друг заробляв роками. Будинок та два авто згоріли вщент. Але головне, що всі були живі – встигли сховатися у підвалі сусіднього будинку. Навіть кішка, яку під час бомбардування не встигли винести з дому, дивом вижила. Аж через три тижні вона повернулася додому, на руїни – саме туди, де раніше був вхід до будинку.


Цієї ночі ми вперше заночували у підвалі. На вулиці було -3, у підвалі близько +4. Намагалися спати на дошках та лавках.


Біль розривав серце. Душа боліла за всю Україну.


Щодня по декілька раз в області звучала сирена повітряної тривоги. Я хочу пояснити, що це означає для моєї мами, хворої на рак легень, яка не має 1/3 правої легені. Звучить сирена, ми швидко одягаємо верхній одяг (так, зазвичай ми спали одягнені в светри та джинси), ловимо кота, поміщаємо його в переноску. Беремо «тривожну валізку», в якій усе наше життя. Беремо пледи, подушки, їжу та воду.

Оскільки через війну не працює ліфт, потрібно спуститись з 9 поверху пішки. По східцях біжить весь під'їзд, натовп людей. На 6 поверсі у мами вже починається жахлива задишка, треба перевести подих і відпочити. Я в цей час молюся, щоб не прилетів снаряд, і ми встигли добігти до підвалу школи. Зазвичай добігти можна за 5 хвилин, але для моєї мами це займає щонайменше вдвічі більше. Ви уявляєте, що означає дістатися з 9-го поверху до сховища за 15 хвилин, при повітряній тривозі?

Одного ранку ми знову прокинулися від потужних вибухів. Їх було два. Сіли на підлозі в коридорі. Через 5 хвилин пролунав жахливий звук, звук який прошив все тіло, тряслися стіни, стеля, було чутно брязкіт скла і дзеркал. Звук посилювався, а паніка зростала прямопропорційно. Я кричала від страху. Це літав російський військовий літак.


Ми швидко одяглися і побігли на 4 поверх – теоретично найбезпечніше місце в будинку. Бігти в сховище, коли над будинком кружляє літак, - небезпечно і дуже страшно. Через годину ми повернулися до квартири, а вже за 5 хвилин знову прилетів літак. Ми знову пішли на 4 поверх. Тіло затерпло від страху, серце шалено билося в грудях. На нижніх поверхах нашого будинку та інших, що були поблизу, вилетіли вікна. Був вибух, повалив густий стовп чорного диму. Після цього ми почали ночувати лише у підвалі, навіть коли не було тривоги. Ночувати вдома було панічно лячно. Ми приходили до підвалу до початку комендантської години, й поверталися додому вранці. В останню ніч, перед нашим від'їздом із Сум, ми чули як летить ракета. Ви можете собі уявити який це був звук?


Вранці ми дізналися про зелений коридор із міста. Як би страшно не було залишатися, ми дуже не хотіли покидати свій дім. Моя мама була евакуйована із Київської області під час Чорнобильської катастрофи. Вона одного разу вже пережила переїзд. Дуже важко їй було знову їхати з дому.

Прийняти рішення було дуже складно. Потрібно було скласти якісь речі, зібрати все найцінніше. Але в тому стані раціонально міркувати було неможливо. Мама лікувалася дороговартісним препаратом 2 роки, гроші на які я збирала в соціальних мережах. Тільки завдяки небайдужим людям ми могли купувати ліки."


До війни такі пацієнти як мама Анни жили надією, що ліки, на які доводиться вишукувати шалені кошти, будуть нарешті закуплені державою, адже в минулому році було затверджено законопроєкт щодо можливості укладання договорів керованого доступу між державою та виробниками інноваційних ліків, який дозволив би закупити такі ліки держкоштом за спеціальною ціною. Проте розпочалась війна. І вижити під час війни стало ще одним викликом для пацієнтів з важкими захворюваннями.


"Ми відчайдушно боролися за мамине життя, фактично хапаючись за кожен шанс зібрати гроші. Все про що ми мріяли, планували, думали, було перекреслено, понівечено, розтоптано та забруднено кров'ю. І це не тільки про нас, це про всіх українців. Зараз ми знаходимося у відносно безпечному місці. Але слід зазначити, що тут також лунають сирени. Щоразу ми здригаємось, коли їх чуємо. В Україні не лишилось жодного безпечного місця.


Я безупинно читаю новини, постійно на зв'язку з усіма родичами та друзями. Моє серце вдома. Молюся за Україну, за мир, за перемогу."


Мама Анни продовжує лікування. Ось уже третій місяць вона приймає необхідні їй ліки, адже отримала їх у якості гуманітарної допомоги від нашої організації. _________________________________

Якщо Ви онкопацієнт, родич пацієнта чи лікар, й бажаєте розповісти свою історію, - заповніть, будь ласка форму https://forms.gle/kw6swPzEZfxixAtQ6

#АфінаЖінкиПротиРаку

29 переглядів0 коментарів